1917-1920 роки: чому Україна не вистояла?

Хочеш-не-хочеш, минуле – це важливий ресурс для формування суспільно-політичної міфології. Історичні події служать матеріалом для згуртування суспільства, його патріотичної мобілізації, творення колективної ідентичності.

Проте, рахуючись із міфотворчою функцією минулого, не варто забувати, що історія також повинна бути “вчителем життя”. Аналіз перемог і невдач минулого не менш важливий, ніж їхня редукція до міфологічних сюжетів тріумфу та трагедії.

Не є винятком і події сторічної давнини. Актуалізуючи низку смислів боротьби українців за власну державу у 1917-1920 роках, не варто забувати про причини, які призвели до її (цієї боротьби) невдачі.

Поширеною є думка, що Україна у 1917-1920 роках мала “занадто багато” ворогів. Але сусідня Польща мала їх не менше. Протягом декількох років полякам довелося воювати з галицькими українцями, чехами, німцями, литовцями, більшовицькою Росією. Але Польща вистояла. Чому ж вистояти не вдалося Україні?

Чільний учасник збройної боротьби за українську державу і пізніший консервативний мислитель Василь Кучабський писав, що і українська, і польська політична думка були “національним висловом світової перемоги інтернаціонального індивідуалістично-атомістичного світогляду”, коріння якого сягало французьких подій 1789 року. Але рівень утвердження цього світогляду був різним. Звідси – відмінний рівень успішності УНР, ЗУНР та Польщі.

У Польщі, як і в Україні, за “визвольними” тенденціями стояла динаміка поширення лібералістичних і соціалістичних ідей. Але ці ідеї врівноважувалися консервативними елементами. Тому Польща відбулася, як держава. Натомість УНР була плодом купки соціалістичної інтелігенції і мала якнайменше шансів на успіх. ЗУНР знаходилася десь посередині.

Відмінним світоглядним обставинам відповідала різниця “людського матеріалу”, що стояв за державотворчими процесами.

У Польщі колишній терорист Пілсудський легко ладнав із вихідцями з аристократичних родів. ЗУНР була проектом, створеним юристами та військовими: холодний розум одних та волюнтаризм інших доповнювали і врівноважували одне одного. Натомість УНР була плодом легковажної інтелігенції, психіка якої мало відповідала державному життю.

Наддніпрянець Микола Ґалаґан, потрапивши до Галичини, був приємно здивований тамтешньою організованістю: “Пригадую собі, як кинулось мені зразу в вічі, що у галичан збори відбуваються в значно більшому порядку, ніж у нас; було помітно в них більше вміння провадити зборами й говорити коротше та більше до речі, ніж це практикувалося у нас”.

Це, здавалось би, прозаїчна річ: те, як саме проходять збори. Насправді ж це важливий індикатор. Те, що “практикувалося у нас” – зразок типової поведінки інтелігенції, що звикла сперечатися стосовно ідей Маркса та
Лассаля, але явно не була покликана до керування державою.

Ґалаґан також указував на ще одну важливу відмінність: “У нас до членів Центральної ради-селян ставилися не тільки з великою увагою, але навіть з якимсь пієтизмом. Коли виступав було в Раді якийсь селянин, то слухали його часто нескладну промову надзвичайно уважно й з пошаною, бо вважали її “голосом землі”, виявленням волі й бажань
найчисельнішої частини українського народу. Тут [у Галичині] відношення до членів Ради-селян було зовсім інше”.

Серед галицької політичної еліти теж вистачало людей лівих поглядів. Та назагал вона була не настільки просяклою егалітарним утопізмом, як наддніпрянська.

Сама по собі ЗУНР мала незначні шанси вистояти у протистоянні з Польщею. Тим не менше, вона являла собою здібний до життя державний організм. Натомість УНР від самого початку свого існування була приречена на зникнення.

Від потреби мати національні міфи нікуди не втечеш. Але, творячи новітній канон сприйняття власного минулого, варто не забувати про цінність самоаналізу і самокритики.

Ігор Загребельний