Віталій Касько: “Справу діамантових прокурорів методично вбивають”

“Фактор” публікує першу частину ексклюзивного інтерв’ю з колишнім заступником Генпрокурора Віталієм Каськом. У ній мова піде про, напевно, найгучнішу корупційну історію постмайданного періоду – “Справу діамантових прокурорів”, розслідування злочинів високопосадовців часів Януковича та реформування ГПУ, яке Віталію і його соратнику Давіту Сакварелідзе так і не дозволили втілити.   

На якому етапі зараз перебуває “Справа діамантових прокурорів”, яку ініціювали ще ви і Давіт Сакварелідзе?

Це була одна із перших справ так званої Генеральної інспекції ГПУ, яка була створена мною і Давідом в середині 2015 року. Я курував прокурорів, а Давід – слідчих Генеральної інспекції, коли до нас звернулись з заявою з приводу вимагання високопоставленими прокурорами хабарів за припинення наїздів на бізнес та повернення техніки. Йшлося про чималу суму – 200 000 доларів хабаря.

Після затримання фігурантів – так званих “діамантових прокурорів” справа розслідувалась нами всього 5 місяців. Це дуже короткий період, якщо взяти до уваги, що нам протистояла вся система на чолі з Генеральним прокурором, який ініціював службові розслідування та кримінальні провадження проти мене і наших прокурорів і слідчих. Нам просто не давали працювати і тільки завдяки тому, що ситуація вийшла в публічну площину, завдяки ЗМІ та громадськості, ми все таки змогли довести до суду початкову справу про хабарництво. Слідство у ній було завершене у грудні 2015 року, а вже з 4 січня 2016 року і до цього часу вона знаходиться в судах. Пішов вже другий рік з того часу, і весь цей час суд все ще досліджує докази у справі. Я досі не розумію, як у такому резонансному кримінальному провадженні можна вести судовий розгляд раз на місяць-півтора-два, розтягуючи його у часі та демонструючи зневагу до суспільного інтересу у цій справі. Судячи з того, якими були перешкоди під час слідства і яким чином здійснюється зараз судовий розгляд у цій справі, впевнений, що справу методично «вбивають». Робиться все, щоби про неї чимшвидше забули, вона втратила резонанс, після чого хочуть просто поховати. Ця справа становить загрозу для системи – вона була б першим за останній час прецедентом, коли посадовці такого рівня притягнуті до кримінальної відповідальності за серйозну корупцію. Це могло би дати чіткий сигнал іншим посадовцям – що боротьба з корупцією почалася не на словах, а на ділі. Але вочевидь немає бажання цього домогтися. Суди виконують у цій справі те, чого від них бажає влада. А влада не хоче цього прецеденту.

Ще одна резонансна справа того часу стосується Бочковського і його зама. Що буде з нею?

Ми з Давітом займалися виключно сегментом слідства у справах про злочини прокурорів і те, як ви знаєте, після затримання «діамантових прокурорів» не дуже довго – біля півроку. Що стосується справ Бочковського і їм подібних з демонстративними затриманнями та пачками грошей на екранах, то більшість з них не мають свого логічного завершення. Тому що гарні шоу і якісні розслідування – це не одне і те саме.

Новий генпрокурор Юрій Луценко обіцяв нарешті покарати когось з представників попередньої влади. Ваша думка щодо перспектив справ Єфремова, Новінського і Януковича?

Після створення НАБУ Генпрокуратура вже втратила повноваження займатися чинними топ-корупціонерами, це не її компетенція. Проте злочини чиновників команди Януковича – це все ще їхня компетенція. Водночас мені видається, що останні гучні справи, які ви назвали, переважно не стосуються корупції. Якими буде їхня перспектива – зараз судити вкрай важко. Проте суспільство очікує відповіді в першу чергу на економічні і корупційні злочини режиму Януковича – системні розкрадання і зловживання чиновників, про які  зроблено тисячі якісних журналістських розслідувань. Крім того, прокуратурі варто було б зайнятися тихою, системною і ефективною реформою самого відомства. На цьому не зробиш багато піару – але це життєво необхідна для України робота, яку комусь раніше чи пізніше доведеться робити, тому не варто втрачати час. А ось боротьба з нинішньою топ-корупцією – це ключове завдання новостворених органів – НАБУ і САП.

Колишній перший заступник Голови Служби безпеки України Віктор Трепак заявив, що Шокіна можуть повернути на посаду очільника ГПУ. У це повірити досить складно. Вважаєте, дійсно існує така можливість?

Я бачу, що інформаційно така робота почала вестися. З’являються проплачені матеріали в ЗМІ, які намагаються нав’язати суспільству думку про те, якого «професіонала» втрачено. Наскільки це реально – судити не берусь. Для цього прийдеться переламати через коліно Парламент, знехтувати спротивом людей і позицією наших іноземних партнерів.

Дані інформаційні вкиди це більше його ініціатива чи вона погоджена з керівництвом держави?

Досвід показує, що навряд чи він самостійно би таке ініціював.

Але ж подібний крок практично нереально пояснити суспільству і влада понесе великі іміджеві втрати.

Це залежить від того, чи імідж ще комусь цікавий? Є ж певна точка неповернення, коли необхідність переважує іміджеві втрати. Тому такий варіант не виключений.

Анонсованого оновлення прокуратури не відбулося. На конкурсах в місцеві прокуратури перемагали старі кадри. Які ви бачите шляхи втілення реформи відомства?

По-перше, треба розуміти, що нинішня система прокуратури у такому ієрархічному пост-радянському вигляді існує вже понад 25 років. Для того аби її змінити, було запроваджено прокурорське самоврядування. Даний законопроект давно прийнятий, однак вже вкотре його запровадження відкладається.

Коли ми дискутували з приводу реформи прокуратури з Сакварелідзе, він наполягав на конкурсах в місцеві прокуратури. Я ж хотів робити прокурорське самоврядування. Давіт мене переконав лише тим, що старі прокурори виберуть собі зручне самоврядування, і це нічим не закінчиться. В цьому була певна логіка, але тоді потрібно було якісно провести заміну персоналу на конкурсних засадах в усій системі. Планом Сакварелідзе скористався Шокін, який спочатку призначив відданих і контрольованих людей керівниками обласних прокуратур, а потім технічно завалив конкурси у місцеві прокуратури. Потім вони радісно погодились на прокурорське самоврядування, «обрали» відповідні органи, які були цілком їм підконтрольними. Проте Юрій Луценко, ще перебуваючи у Парламенті і розуміючи що в цьому разі прокуратурою де-факто і надалі керуватиме Шокін, домігся законодавчими змінами відкладення роботи цих органів. Так ще все пішло черговим колом.

Тепер з приводу конкурсів в місцеві прокуратури за часів Шокіна. Спочатку планувалося, що у конкурсах на всі посади в місцевих прокуратурах зможуть брати участь зовнішні кандидати з юридичною освітою – таким було і формулювання закону. Проте Шокін як Генпрокурор виносить наказ, яким обмежує конкурс і дозволяє прийняти участь у ньому на рядові посади лише тим, хто вже працює в системі прокуратури. Даний наказ явно суперечив закону. І вже тоді Сакварелідзе потрібно було надавати цьому розголосу.

Наступний момент: комісії, які проводили конкурс. З 7 осіб там зазвичай була лише одна людина, максимум дві людини, не підконтрольні Генпрокурору. Решта як мінімум 3 – від ГПУ, і ще 3 від Верховної ради, кандидатури яких були вочевидь наперед погоджені. Тобто в усіх комісіях був розклад був або 6 проти 1, або 5 проти 2 (у кращому випадку).

І нарешті – це порядок обрання керівного складу місцевих прокуратур. Комісія визначала трьох найкращих, на її думку, претендентів, а генпрокурор обирав на свій розсуд одного з них. Отже, навіть якщо в трійку потрапляв хтось адекватний з-зовні, Генпрокурор просто його ігнорував і призначав “правильну” людину. В результаті ми не отримали в результаті цього «конкурсу» жодного керівника місцевих прокуратур з числа зовнішніх кандидатів і втратили можливість обрати і запустити механізми прокурорського самоврядування.

Олександр Азімов, Євген Третяк, “Фактор”