Популізм, або Ще одне слово ні про що

Слово “популізм” стало новітнім вірусом інформаційного простору. Навіть якщо, “загугливши” це слово, ми поставимо фільтр 24 години, частота його вживання вражатиме.

А це наштовхує на ланцюжок міркувань. Якщо слово “популізм” так часто вживають, то чи не забагато явищ ним охоплюють? Якщо ж цим словом позначають і одне, і друге, і третє, і четверте, то чи є сенс його використовувати? Адже слова існують для того, аби позначати конкретні речі.

На Заході лихоманка розмов про популізм виникла у зв’язку з підйомом сил, які умовно можна назвати “правими”: обрання Трампа у США, успіхи “антимігрантських” партій у Європі, нещодавня перемога Болсонару у Бразилії. До популістів також зараховують окремі ліві партії (наприклад, грецька СІРІЗА та іспанська “Подемос!”) та політсили, які важко вписати в поширені уявлення про “лівих” та “правих” (італійський “Рух п’яти зірок”).

За якими критеріями на Заході можна розмежовувати “популістів” та “не-популістів”? Чому, наприклад, Трамп є “популістом”, а Клінтон – не є?

Між політичним мейнстрімом та тими, кого називають популістами, різниця безперечно існує. Але слово “популізм” некоректне для її опису.

Панівний ліво-ліберальний істеблішмент переживає серйозну кризу. Ідеться не лише про мейнстрімний політикум, але й про ЗМІ, знаменитостей, університетські кола. Сформоване цим істеблішментом смислове поле занадто чуже багатьом представникам західних суспільств.

Певні сегменти суспільств Європи та США справді індоктриновані ліво-ліберальними ідеями. Представники цих сегментів можуть перейматися долею кольорових мігрантів або підтримувати ЛГБТ-ініціативи. Але значне число європейців та американців живе зовсім іншими проблемами – проблемами, з якими їм доводиться зустрічатися у повсякденному житті, а не лише на екранах телевізора.

Мешканця американської провінції турбуватиме не глобальне просування ідей фемінізму та гендерної теорії, а відсутність у нього роботи, яка настала внаслідок того, керівництво транснаціональної корпорації перенесло виробництво з його рідного містечка до якоїсь країни третього світу.

Так само значне число французів не надихається планами централізації ЄС. Незалежно від того, ким вони озвучуються – Олландом чи Макроном. Їх більше турбують соціально-економічні негаразди, поєднані з цілком конкретними і добре відчутними проявами мігрантської навали.

Переживаючи падіння довіри суспільства, представники ліво-ліберальних еліт почали називати популістами тих, хто насмілився не зважати на норми політкоректності і зачіпати реальні проблеми.

Відсутність чітких критеріїв, які робили б слово “популізм” строгим терміном, дозволяє пов’язувати “популістів” із різними речами: моделюванням образу ворога, різкими, емоційно забарвленими і спекулятивними висловлюваннями, авторитаризмом тощо.

Але якщо все – справжні ознаки популізму, то популістами у першу чергу варто називати самих представників ліво-ліберального істеблішменту.

Хіба виступи Гілларі Клінтон на набирали рис істеричності? Хіба називати Трампа “фашистом” не є прикладом банальної спекуляції і гри на емоціях? Хіба злива найбрудніших образ у бік прихильників Трампа не є творенням образу ворога? Хіба творенням образу ворога не є невпинні розмови про “загрозу” “праворадикалів”, “нативістів” чи тих же “популістів”?

Те ж саме і з авторитаризмом: хіба Трамп, а не Обама вів США шляхом посилення централістських тенденцій? У ЄС ситуація подібна. На позиціях посилення ролі Єврокомісії стоять саме мейнстрімні політики. У той же час так звані “популісти” відстоюють значення Європарламенту, тобто представницького, а не комісарського органу.

Як бачимо, слова “популізм” та “популісти” є недостатньо коректними для опису політичного протистояння на Заході. Куди продуктивніше говорити про справжні відмінності між ліво-ліберальним істеблішментом та тими, хто пропонує альтернативу: стосовно міграції, стосовно наддержавних структур і ступеня глобалізації економіки, стосовно ідей радикального перегляду уявлень про мораль і саму людську природу.

Ситуація в Україні суттєво відрізняється від ситуації на Заході. Але слово “популізм” у нас також є близьким до втрати сенсу. Наприклад, його дуже часто вживають для позначення прийомів годування виборців нездійсненними обіцянками. Порошенко залюбки називає популістами своїх опонентів. Проте хіба він сам не опинився при владі за допомогою обіцянок, які навряд чи можна було виконати?

Конфуціанська ідея “виправлення імен” як однієї з передумов належного політичного життя широко відома і не втрачає своєї привабливості. Проте слово “популізм” сьогодні видається аж занадто дискредитованим, аби шукати його “справжнє значення”.

Ігор Загребельний