Міжмор’ю кінець? Про що свідчать результати виборів у Словаччині
На президентських виборах у Словаччині перемогу здобула політик ліво-ліберальної орієнтації Зузана Чапутова.
Українці назагал мало цікавляться політичним життям своїх західних сусідів. Не стали винятком і словацькі вибори (тим паче, на тлі президентських виборів в Україні). Обрання Чапутової викликало ажіотаж хіба що серед тих, хто має чітку і добре осмислену зорієнтованість або на ліво-ліберальну, або на консервативну системи цінностей.
Прихильники першої тішаться, висловлюючи надії на докорінні переміни в усій Центральній Європі. Прихильники другої теж говорять про можливість таких перемін, лиш оцінюють їх негативно. Одначе, чи існують підстави говорити про радикальні зміни у самій Словаччині?
Чапутова – це дійсно політик, який підважує наявний в Словаччині status quo. Вона тривалий час працювала у фінансованих ззовні організаціях (включно з фондом Джорджа Сороса “Відкрите суспільство”), підтримує рух ЛГБТ і навряд чи налаштована захищати Словаччину від мігрантського вторгнення. Проте не варто оцінювати її обрання як свідчення підтримки цього всього з боку словацького загалу.
Перемога Чапутової стала можливою завдячуючи тому, що консервативно налаштована частина словаків не мала єдиного кандидата. У другому турі з Чапутовою змагався єврокомісар Марош Шефчович, який не викликав особливого ентузіазму серед консервативних словаків, і вони просто проігнорували вибори. Явка у другому турі становила 41,8%.
Чапутова перемогла Шефчовича, набравши 58,4%. Шляхом нескладної арифметичної операції отримуємо показник 24,4% – саме такий відсоток від загального числа словацьких виборців віддав свої голоси за Чапутову. Тобто на статус виразника загальнонаціонального консенсусу Чапутова претендувати не може.
Що ж стосується практичних політичних наслідків перемоги Чапутової, то потрібно рахуватися з тим, що повноваження президента у Словаччині є незначними.
Отож, назагал обрання Чапутової не говорить про високу ймовірність докорінних змін у Словаччині чи інших країнах Вишеградської четвірки. Проте не варто вдаватися в крайнощі і цілком ігнорувати цю подію.
У 2015-2016 роках у Центральній Європі відбувся поміркований консервативний поворот. Він увінчався запуском інтеграційних процесів, які можна узагальнити терміном “проект Міжмор’я” (якщо говорити про конкретні інституційні явища, йдеться передусім про новий вектор співпраці в рамках Вишеградської четвірки та ширшу Ініціативу трьох морів).
Ці політичні зміни стали виявом небажання загалу центральноєвропейських суспільств жертвувати державним суверенітетом, ставити під загрозу етнічний вимір власного існування (шляхом прийому мігрантів із Азії та Африки), а також ставати на шлях радикальних культурних змін.
Політичні прагнення мешканців центральноєвропейських країн пройшли тривалу еволюцію: від стихійних настроїв до чітких політичних запитів та інституційних виражень. Тим не менше, було б помилкою думати, що консервативний поворот у Центральній Європі є чимось стабільним і довершеним.
У кожній із країн існує специфічна ситуація: наявність чи відсутність потужної націонал-консервативної партії, різний ступінь радикальності висловлення консервативних гасел, неоднаковий відсоток громадян, які все ж продовжують орієнтуватися на ліво-ліберальні цінності, відмінне становище структур, які ці цінності просувають.
Для того, аби описати всі ці нюанси, знадобилось би по одній об’ємній статті на кожну з країн.
Наразі і консервативні тенденції в центральноєвропейських країнах поодинці, й увесь проект Міжмор’я – це серіал, кожен епізод якого завершується інтригою. Висновки стосовно фінальної серії робити зарано.
Ігор Загребельний