Під Авдіївкою від ворожого обстрілу з РПГ загинув старший солдат Сергій Петраускас із 72 омбр

У понеділок, 22 лютого, внаслідок ворожого обстрілу з боку російсько-окупаційних військ під Авдіївкою на Донеччині загинув боєць 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, старший солдат Сергій Петраускас.

Про це пише “Фактор” з посиланням на пресслужбу Чернігівського обласного військового комісаріату.

“Чернігівській обласний ТЦК та СП із сумом повідомляє, що 22 лютого внаслідок обстрілу із ручного протитанкового гранатомета загинув наш земляк – уродженець Ічнянського району старший солдат військової служби за контрактом Сергій Сігітасович Петраускас”, – йдеться в повідомленні.

Сергій Петраускас народився 18 грудня 1977 року в Ічні Прилуцького району Чернігівської області.

У 1994 році закінчив Ічнянську середню школу №1 імені Степана Васильченка.

Згодом півтора року служив у Національній гвардії України, в різних містах – у Харкові, Чугуєві, Дніпропетровську, Павлограді.

Після демобілізації працював автоелектриком в Ічнянському автотранспортному підприємстві, тоді чотири роки в столиці був пожежником, столяром на будівництві.

“Був активним учасником першого Майдану – у 2004 році. Я працював неподалік, в “Київбетонсервісі”, тож після роботи одразу вирушав на Майдан… А з 1 грудня 2013-го, після жорстокого побиття “Беркутом” студентів, вийшов удруге на Революцію Гідності. Член Всеукраїнського об’єднання “Майдан”, учасник усіх “гарячих” подій на Майдані Незалежності”, – розповідав військовий у інтерв’ю порталу “Українка”.

У березні 2014 року Петраускас був мобілізований у Гончарівське, де ввійшов до складу 1-ї танкової бригади – служив у 2-му батальйоні, 6-й роті, другому взводі.

На фронт пішов також його молодший брат Олександр, він добровільно зголосилися захищати Батьківщину – “був сапером, пізніше розвідником 1-ї танкової бригади під Волновахою і поблизу Мар’їнки”.

Солдат Петраускас наголошував, що вони “не могли вчинити інакше, коли Батьківщині загрожувала небезпека”.

“Це – моя земля, я тут народився, усім серцем люблю рідну Україну”, – казав він.

Батько Сергія Петраускаса – литовець, мама – із російського Ростова-на-Дону.

“Воював я на танках №666, 643 та 615. Після двох місяців навчань та місяця базування під Миргородом, нас відправили на фронт (…), я тоді отримав сучасний танк “Булат” № 615″, – згадував військовослужбовець.

У район Луганського аеропорту прибув 1 серпня 2014 року.

“Ще все було цілим, працював персонал, було пів тисячі міліціонерів… Після того, як вилетів тодішній народний депутат (“регіонал”, – “Н”) Сергій Єфремов, який фінансував терористів, але мав при цьому недоторканність, – щезли всі працівники аеропорту і “доблесні” співробітники МВС. Потім ворог почав методично обстрілювати аеропорт… І в той час, як наше командування віддало наказ “кільцювати” Луганськ, виявилося, що, насправді, в оточення українських бійців брали російські війська… Й тривалий час ми навіть не могли підійти до залишків підбитого терористами українського літака ІЛ-76 – через постійні ворожі обстріли. Тіла загиблих українських десантників забирали поступово, вирушаючи в рейди, бо відстань від аеропорту до місця трагедії – 15 кілометрів. Я на своєму танку наближався до місця трагедії”, – розповідав Сергій Петраускас.

“Після п’яти днів перебування в аеропорту, я виконував бойові задачі, виходячи в розвідку під Фабричним, під Новосвітлівкою, Катеринівкою, Красним (…) Під час розвідки ми брали в полон переважно російських строковиків або офіцерів. Найгарячіші події почалися 24 серпня 2014 року, коли путінська Росія надіслала в Україну перший так званий “гуманітарний конвой”, – говорив він.

У липні 2017 року підписав контракт з командуванням 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Без чоловіка і батька лишились дружина, дві доньки та син.