Казино Шкрібляк. Похрещені вбивством або Бенефіціари смерті

Розділ 2. Глава 1. Хлопець з периферії

“Микола Шкрібляк розпочав на комсомольсько-колгоспній ниві й виріс до масштабів гуцульського олігарха під патронатом Віктора Медведчука”.

Це цитата з нотаток до неоприлюдненого нарису Андрія Дерепи. Датований запис 29 березня 2002 року. Того дня Миколу Шкрібляка розстріляли в Івано-Франківську з пістолета-кулемета чеченського виробництва “Борз” біля дверей квартири його водія, що її пан Микола використовував як свою власну.

Поїхати до Франківська Дерепі порадив старий приятель, котрий на той час був вельми обізнаний у комбінаціях Віктора Медведчука та його тодішнього посіпаки Марата Ґельмана.

– Навідайся на полонину, Андрію, – порадив приятель, таємниче посміхнувшись, – там очікуються цікаві події.

Приятель поділився з Андрієм “контактом”, професором франківського університету, з котрим вони обидва колись пересікалися на українському радіо. Професор виявився людиною вельми обізнаною та словоохочою, особливо за чарочкою коньячку…

Довідково: Андрій Дерепа

Андрій Дерепа – журналіст-леґенда, один з творців прес-центру Народного руху України (вересень 1990), автор та ведучий програми “Два кольори” (червоний та чорний) на УКРТЕЛЕРАДІО за часів “пєрєстройкі” совєтів. З того самого 1990 року і майже до кінця життя Андрій співпрцював з українською редакцією радіо “Свобода”. Інші видання з задоволенням розміщали дописи Андрія, серед них: газета “День” https://day.kyiv.ua/uk/profile/andriy-derepa, інтермедійний ресурс “Ліґа” https://news.liga.net/all/news/radio-svoboda-u-kuchmovskogo-rezhima-nachinaetsya-agoniya.

На прикарпатському сайті “Вікна” Дерепа вів блог https://vikna.if.ua/blog/author/397 до самої своєї смерті, спричиненої важким онкологічним захворюванням.

В студії редакції “Радіо Свобода”, світлина Марти Коломієць.

З особливою симпатією до Дерепи ставився Вячеслав Чорновіл, котрий й сам був журналістом. Вячеслав Максимович жартома звав Андрія “репортером історії”. Але відомий Дерепа і  своєю аналітикою. Його книжка “Факт Ю”, присвячена Вікторові Ющенку, 2004 року вразила всіх своїми відвертими висновками про останнього (https://www.pravda.com.ua/articles/2006/07/21/3132980/), в той час, коли більшість вважала Ющенка “месією”. Саме робота над цією книжкою (бо її він вважав актуальною) не дала Андрію Дерепі часу для завершення нарису-розслідування про вбивство Миколи Шкрібляка. Але архіви не горять.

“Схема, за котрою “працює” Микола Шкрібляк складна й розгалужена, діє він збільшості через своїх “шісток”, сам майже ніколи не “світиться”, – продовжує Дерепа й здивовано позначає: “Свої впливи Микола Васильович розповсюдив не тільки на Прикарпаття але й на самий Київ, і “веде” тут кілька “тем(!)”. Допомогає в Києві Шкрібляку, серед інших, племінник, також Шкрібляк, Анатолій Васильович, 29 років,  але він ще студент-фізик універу Тараса й прописаний у гуртожитку №8 по Ломоносова, 55. Та “фізик” він ще той. Пов’язаний з діяльністю щонайменше п’ятьох підприємств, мєнти твердять що фізик приторговує “наркотою”, а в гуртожитку дали йому прізвисько “Шустра Карла”.  Але найцікавіше те, що небіж, як і дядько теж пішов на вибори й теж “під Віктором Медведчуком”, – проєкт “Нова ґенерація” Віктор Володимирович, розкручував за дорученням Кучми, щоби відтягнути голоси електорату в опозиції, особливо тут, на Заході. І ця Шустра Карла товчеться зараз у Прикарпатті. Слизький тип”.

Але відволічемося трошки від оціночних суджень Андрія й повернімося до нашої історії. Нам невідомо достеменно, чим займався Анатолій Шкрібляк до 1994 року, але ми знаємо, що на той час він опинився в Києві, саме в тому гуртожитку, про котрий згадав Андрій. На лекціях та семінарах в  університеті “Шустру Карлу” ніхто не бачив, але засвітився він у Києві в кількох інших пригодах.

Про своє тодішнє життя нині А. Шкрібляк розповідає так: “Вже тоді мали бажання розвивати власний бізнес. Тож організували студентське підприємство: своїми руками будували кафе, бари…” https://procherk.info/tabloid/99-cherkassy-news/13940-hto-volodie-ljubavoju-dose-foto.

Це була така собі гібридна фірма, яка поєднувала практику трасту, кредитової спілки, будівельно-ремонтної бригади та підпільного казино водночас. Працювала та схема примітивно просто. Під обіцянки великих відсотків та дивідендів шахраюваті горе-бізнесмени збирали по крихтах з товаришів-студентів та довірливих односельчан рідної Франківщини чималеньку суму.

На ті гроші купувалося неоковирне службове приміщення. Те приміщення ремонтувалося коштом дешевої “рабсили”, після цього в приміщенні відкривалася роздрібно-оптова крамничка або “наливайка”. Недосконалість тодішньої системи контролю готівкового обігу дозволяла документально виводити крамничку “в мінус”, на збитки, залишати кредиторів- студентів та довірливих гуцулів із застарілими обіцянками, а собі “на кишеню” отримувати досить значну, як на ті часи, “живу копійчину” кешу, який моментально конвертувався в долари й був готовим до нових оборудок. Але він бреше. Підприємства, які “фізик” створював у лихих 90-х, до студентства жодного стосунку не мали, вони більше стосувалися криміналу. Перше з них, котре він створив зі своїм херсонським партнером у грудні 1994 року мало гучну назву “ЗАТ ПРОМИСЛОВО-ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ “УКРАЇНА-РОЗВИТОК“” (22945385). Зверніть увагу у графі вид діяльності значилося: “Діяльність по найму робочої сили і  забезпечення персоналом, ігорний бізнес, продаж лотерейних білетів та інша  комерційна  діяльність, яка не включена в решту категорій”:

Тож доводилося молодикові шукати інші джерела прибутку. З цією метою він започаткував ще два підприємства: ЗАТ “КОМПАНІЯ “ЕНЕРГОМЕД” (21661545, аптечний заклад) та ТОВ “АГРОСВІТ” (31601822). Але то були не підприємства, а справжня ганьба. Як уже було зазначено, працював Анатолій Васильович “від дядька Миколи”, тож левова частина прибутків відходила останньому. А студент-фізик задовольнявся тим, що вдавалося перехопити на грально-лотерейному лохотроні, котрий вони з партнерами час від часу влаштовували в студентському гуртожитку. Товаришам Анатолія Васильовича на той час доволі часто доводилося вислуховувати тиради про те, який “ґаздовитий” у нього дядько, щоправда вони завжди закінчувалися скаргами на скупість та прискіпливість “старого”.

Але то була не остання халепа, в яку трапив-був наш “фізик”. Так в одній старій базі оперативного обліку МВС України повідомлялося, що на  фірмі під назвою ЗАТ “Енергомед” Шкрібляк Анатолій Васильович, який мешкає у с. Хотів Київської області по вулиці Шевченка, 55, разом з іншими співзасновниками протягом 1997-1998 років “намагався налагодити аптечну мережу з метою торгівлі фармацевтичною продукцією, в тому числі “амфітаміном” та іншими забороненими стимуляторами й наркотичними речовинами”. (Цитується за текстом міліцейської довідки з бази ОРС, що її роздобув Андрій Дерепа, коли розслідував вбивство Миколи Шкрібляка. Зверніть увагу, термін “амфетамін” написаний з помилкою. Це так характерно для міліцейських рапортів всіх часів і народів. “Мєнти” ніколи не були в ладах з граматикою. Але свою справу тодішні мєнти знали добре й оперативні відомості фіксували з належною ретельністю).

“ЕНЕРГОМЕД” був зареєстрований у податковій тільки через 3 роки після свого фактичного створення й врешті був визнаний банкрутом, не спромігшись сплатити борг 1 282 873,52 грн. НАК “Нафтогаз України”. Що стосується ТОВ “АГРОСВІТ”, яке Шкрібляк створив разом зі своїм нинішнім партнером по кримінальним вугільним схемам Олегом Яковенком, то й  воно було закрите за рішенням суду за поданням податкової та ще й заборгувало невеличку суму пенсійному фонду.

Цікаво порівняти справжню біографію А. Шкрібляка з тією леґендою, що він її виклав був у документах, які подавав до ЦВК, коли балотувався на нардепа, – “1995 – 1998рр — займався художнім промислом”.

У одному з нечисленних інтерв’ю Анатолія Шкрібляка якось запитали про ті часи.

“Які були ваші обороти на той час? Великі?”

Він відповів:

” Та ні, практично це була така собі гра. Як ми сьогодні вже це розуміємо – просто було пізнання ситуації…”

Тож уявіть собі, ви енергійний, досить досвідчений й можна сказати “талановитий” гуцул в Києві, але обмежені в коштах.

З цього приводу перебуваєте під цілковитим контролем жорсткого дядька. Ви прилаштовуєтесь якось до цього дядька,  на якихось дрібничках дурити його й отримувати мале своє “на кишеню”. Та щоби піднятися вам вкрай необхідно отримати доступ до якогось реального ресурсу, але дядько цього доступу не дає, хоча таку можливість має. Часом ви лютитесь на того скнору дядька так, що ладні його вбити. І що з цим поробиш? Адже самі ви на таке ніколи не наважитесь. Залишається  тільки “просто пізнання ситуації…”

Допомога  прийшла з боку, з котрого її годі було очікувати. У гуртожитку Анатолій Шкрібляк познайомився з іще одним “студентом”, Юрієм Мірошниченком. Щоправда, на відміну від Шкрібляка, фізику Мірошниченко не вивчав (числився на факультеті іноземних мов), але “фізиком” був ще тим. Саме Юрій Мірошниченко, власне, й втягнув Анатолія Шкрібляка в ту сумновідому електоральну кампанію й пов’язав назавжди з Віктором Медведчуком. Ось, як пригадує це наш “герой”:

“Я давно вже пов’язаний з політикою, проте займався в основному бізнесом. Брав участь у декількох політичних проєктах, але завжди шукав нові. Наприклад, був у “Новій генерації” 2002 року разом із моїм товаришем, тепер депутатом, Юрою Мірошниченком. Ми вчилися і жили разом у студмістечку. Вже тоді мали бажання розвивати власний бізнес”.

Юрій Мірошниченко вже давненько не депутат, нині він член ЦВК від ОПЗЖ, але про все в порядку речей.

Довідково: Нова ґенерація, зв’язок через Медведчука

Якби в Українському політикумі проводився конкурс на звання Холуй №1, Мірошниченко Юрій Романович (Рамазанович), поза усіляким сумнівом, був би головним претендентом на перемогу. Широкому загалу він став відомий за рекламно-політичним роликом, виготовленим російськими політтехнологами Медведчука до парламентських виборів 2002 року. У ньому вгодований молодик, звертаючись до політиків нахабно вимагав: “Дай паруліть!” То був саме він.

Народжений 3 лютого 1970 р. у  Ленінградській обл. РСФСР, Юрій Мірошніченко мав важке дитинство. Батька свого, Рамазана, Юрій взагалі ніколи не бачив, а вітчим, котрого мати зустріла у Новгород-сіверському лісництві, доправив-був одинадцятирічного пасинка “в дєтдом”. Так за часів совєтів в народі іменували школи-інтернати.

Атмосфера там панувала сувора, від вихованців вимагали одного – покірності, а за щонайменшу провину карали. Це назавжди наклало відбиток на характер Юрія, де бажання показати себе в праці та навчанні поєдналося з приголомшливою жагою знайти собі  владного, але поблажливого господаря й служити йому, мов той пес. Додайте до цього панічний острах полишитися ні з чим і презирливу зневагу до кожного, хто опинився нижче на ієрархічних подрях.

Ці  риси врешті й визначили портрет сучасного “українського” Чацького, котрий до класичної формули “умєрєнность і аккуратнасть” дододає властиву  тільки йому глибоку нутряну підлість. Це саме про нього в тій самій Ленінградській обл. й склали приказку “плюнь в глаза, а он утрётся и скажет – божья роса”. Ці ж риси  в характері пана Юрія Мірошниченка звели нанівець справжній його природній дар – кмітливий розум. Про такого ніколи не скажеш “розумний”, але, скоріше – лукавий, метикуватий, чи то навіть брутальніше, по-народному – хитрожопий.

Є таке “трошки дебільнувате” прислів’я “у вірблюда два горба патаму шо жизнь – борЪба”. Та от, у Юрія Рамазановича таких горбів не два, але може й сто двадцять два. Щоправда побачити тих горбів ніхто не може, – це його, з дозволу сказати “духовна” ноша. Адже серед численних “здобутків” Юрія Мірошниченка є й особисте голосування за драконівські закони 16 січня 2014 року.

Тими “законами” Янукович авансом сподівався амністувати свої криваві злочини. І чи вартувало заради цього пану Мірошниченку здобути колекцію вищих освіт, ставати Заслуженим юристом України, Кандидатом політичних наук за спеціальністю “Політичні інститути і процеси” та Доктором юридичних наук за спеціальністю “Конституційне право, муніципальне право”? Адже потім вся телевізійна Україна бачила як з екрану “1+1” 23 лютого 2014 року це політико-юридичне одоробло з кількома вищими освітами вибачалося й терло оченята, намагаючись вичавити із себе покаянну сльозу. Але не тому, що воно в чомусь дійсно покаялося, чи то, принаймні, затямило. А тому що те одоробло реально й конкретно “взбзднуло”. Тому що посадять та все відберуть майно (у тому числі й дороговезну каліфорнійську нерухомість). Саме тому нашвидкуруч позбувався він тієї нерухомості, так само як і тих українських активів, де власником та/або менеджером значилася його матір, Валентина Сергіївна Кочура, таких як ТОВ ІБК “ДОНЕЦЬК-МОНОЛІТСТАЛЬБУД” (34935184), ТОВ “ПЕРША КИЇВСЬКА ПРАВНИЧА КОМПАНІЯ” (34981655),  “УКРБУДТЕХМОНТАЖ”, (35208295), ТОВ ЮРИДИЧНО-КОНСАЛТИНГОВА КОМПАНІЯ “ЛЕКС” (34476038).

Але не посадили й не відібрали. Навпаки, підвищили, зробили членом ЦВК, куратором Донецької та Луганської областей. Тих самих областей значну частину території котрих з подачі Януковича, представником котрого у Верховній Раді шість років був Юрій Мірошниченко, загарбав Путін. Ну яка “іронія долі”, яка “аліса в странє чудєс” спроможна осягнути нашу українську чудасію?

Але від оцінок повернемося до дій та фактів.

Юрій Мірошниченко та Анатолій Шкрібляк познайомилися в тому самому гуртожитку №8 й одразу відчули одне в одному “споріднену душу”. Хіба що тільки Шкрібляк мав потяг до бізнесово-кримінальних “мульок”, а Мірошниченко – до громадсько-політичних, так само пов’язаних з криміналом та корупцією. Коли Юра почав освоювати другу (юридичну) освіту, Шкрібляк прилаштував дружбана завідувачем юридичним департаментом у дядьковій компанії “Нафтогазтрейд”, де сам вже був “президентом”.

На знак подяки Мірошниченко включив Анатолія Шкрібляка (№6) та його партнера Олега Яковенка (№9) до списку кандидатів від партії Нова генерація на виборах до ВР 2002 р.

Назву “Нова ґенерація” Юрій Мірошніченко вкрав у Михайля Семенка, поета українського відродження, розстріляного 1937 року у Биковнянському лісі. Зрозуміла річ, що започаткована у такий мародерський спосіб політична кампанія нічим добрим закінчитися не могла.  Тим більше, що як з’ясував Андрій Дерепа, а згодом і “Українська правда”,  проходила вона “під патронатом Медведчука, коли той очолював Національну раду з молодіжної політики” (https://www.pravda.com.ua/articles/2007/06/20/3249126/).

І закінчилося це насправді розстрілом. Щоправда, трошки в іншому стилі, ніж розстріл НКВД, але в досить спорідненому.

Хоча розпочиналося все доволі комічно. Отримавши місце у списку, Анатолій Васильович, ясна річ взяв під своє кураторство Івано-Франківську область і з тієї пори проводив там багато часу. Отак і перетнулися два Шкрібляки з однаковими по-батькові в одній кампанії. А земляки, дізнавшись про порядковий номер Анатолія в списку “Нової ґенерації”, почали посеред себе весело іменувати останнього “Гуцул №6”.

Якби то знали ті гумористи які плани на їхнє рідне Прикарпаття виношує Медведчук, їм було би не до веселощів.

Автори: В. Понамарчук, В.Ніказаков