Чи об’єднаються Південна та Північна Корея?

Корейський півострів є звичним ньюзмейкером для світових медіа. Головними темами  стають чергові технологічні прориви Південної Кореї та гучні експерименти з ядерною програмою у КНДР.

Два народи-сусіди. І такий суттєвий цивілізаційний розрив. Певно, це єдиний випадок у сучасному світі. Варто зауважити, офіційно війна між Республікою Корея та КНДР досі не завершена.

Тим не менше, обидві сторони постійно оголошують курс на возз’єднання корейців в єдину державу. Конституції КНДР та Республіки Корея офіційно декларують наявність на території півострова єдиного легітимного уряду. Щоправда кожен таким вважає себе. Досить зазначити, що й досі президент Південної Кореї призначає губернаторів у північнокорейські провінції. Звичайно, ніякого впливу на півночі вони не мають. Але все ж. А КНДР до 1972 року офіційно вважала Сеул (столицю Південної Кореї) своєю метрополією, тимчасово окуповану американськими військами.

Останнім часом обидві сторони почали робити кроки для припинення конфронтації та активного поглиблення зв’язків. Черговий раз про це свідчать і дружні перемовини між лідером Південної Кореї Мну Чже Іном та головою Корейської Народної Демократичної Республіки Кім Чен Ином , що відбулись у столиці КНДР Пхеньяні у вересні минулого року. Тоді лідери обох країн не виключили і можливість об’єднання корейців у спільну державу.

Яскравим прикладом стає і виступ об’єднаної корейської збірної на Зимовій Олімпіаді 2018 року та перемовини щодо спільного проведення Літніх Олімпійських ігор 2032 року. За останніми опитуваннями понад 60% жителів Республіки Корея виступають за єдину державу. Соціологічних даних з КНДР немає з логічних причин.

Тривалий час Республіка Корея співпрацює з КНДР навіть в економічній сфері. Власне, як співпрацює? Дає можливість північному сусіду вирішувати фінансові негаразди, залучаючи громадян КНДР до роботи у спільних проектах. З цією метою у прикордонних областях “сіверян” утворені спеціальні вільні економічні зони.

І все таки вони не об’єднаються. Чому? Тому що це не вигідно нікому. Як самим фігурантам, так і ряду геополітичних гравців у регіоні.

Офіційний Вашингтон вже не одноразово відкрито висловлював негативне ставлення до КНДР, офіційно зараховуючи країну до символічної “вісі зла”. Останній раз напруження посилилось на початку 2017 року з демонстративним рейдом американського флоту до берегів Корейського півострову.

Тоді ряд “експертів” та політологів прогнозували ледь не початок повномасштабної війни з подальшим усуненням режиму Кім Чен Ина. Такий розвиток подій безперечно завершився б окупацією території Північної Кореї та початком інкорпорації цих земель до складу її південного сусіда. Однак нічого не відбулося. І справа зовсім не у демонстративному брязканні КНДР ядерною боєголовкою. США не планують на даному історичному етапі знімати правлячий режим у Пхеньяні. Та про це трохи згодом.

Усі ці голосні заяви, декларації, масове сподівання корейської нації розбиваються головою об стіну під назвою “фінансове питання”. Ще 10 років тому інкорпорацію північних територій оцінювали в 200 мільярдів доларів. Зараз інтеграція Північної Кореї до складу Південної обійдеться Сеулу в трильйон доларів.

Для прикладу об’єднання двох Німеччин обійшлось ФРН у 7 трильйонів євро. Однак, відставання Східного Берліну від західного сусіда по рівню ВВП було лише у два-три рази нижчим. Навіть 30 років по тому мешканці східних теренів Німеччини економічно поступаються своїм новим-старим співгромадянам. За підрахунками спеціалістів розрив у ВВП між Республікою Корея та КНДР становить від 15 до 30 разів.

Саме тому прагматичні південнокорейські еліти вважають більш сприятливим для держави виплачувати “сіверянам” щорічну допомогу в умовний мільйон доларів. Економіка Корейської Республіка фізично не здатна проковтнути ласий шматок без економічних та соціальних катастроф у майбутньому.

Не принесе південнокорейським бізнесменам і поява свіжої “дешевої” робочої сили за рахунок утворення спільного ринку праці. Багаторічне технологічне відставання північних сусідів призвело до розростання надто широкої прірви між представниками ідентичних професій. Умовний висококваліфікований фахівець з КНДР фізично не зможе знайти себе у Республіці Корея. Він просто не має досвіду роботи з більш сучасними технологіями. Природно, роботу за спеціальністю він вже не отримає.

Некваліфікована робоча сила через масову автоматизацію промисловості також стає непотрібною. Який зиск такі робітники принесуть найбільш роботизованій країні світу? А це вже загрожує посиленням соціальної напруги. І це не згадуючи про ментально-культурні відмінності між жителями півночі та півдня півострова. 

75 років життя в системах-антагоністах неодмінно нагадають про себе. Сучасний молодий житель Південної Кореї за стилем життя набагато ближчий до своїх однолітків з Японії чи навіть Західної Європи. Йому банально не знайти спільної мови у спілкуванні з одноплемінником з Півночі. Принаймні на нинішньому етапі розвитку обох суспільств.

Не отримає зиску з об’єднання і північнокорейська партійна еліта. У новій Державі їм просто немає місця. Переформатуватись, як зробили у 90-і їх радянські колеги, теж не вийде. Який їм тоді сенс йти на зближення далі офіційних декларацій?

Тут з ними солідарні навіть представники північнокорейської  верстви дрібних підприємців. Так, у КНДР поступово відроджуються ринкові відносини. Хоч і на досить низовому рівні. У разі злиття вони не зможуть конкурувати з розвиненими корпораціями Півдня і швидко збанкротують.

Власне тому США і не має сенсу розвалювати режим. Принаймні до появи реального плану інтеграції північних територій у сучасне цивілізоване суспільство. Та й втрата такого явного супротивника викличе в  американських платників податків слушне питання: “Чи варто й досі тримати військові бази на території Південної Кореї та Японії”. А повністю виходити з цієї частини Тихоокеанського регіону Штати явно не готові.

Позиція інших двох потужних сусідів Росії та КНР і так зрозуміла. Якби вони не закликали до “за все добре проти всього поганого”, є чіткий момент. Об’єднання Кореї означитиме для них втрату важливого союзника у регіоні.

І, як не дивно, навіть Японія має свій інтерес у недопущенні об’єднання двох держав. Здавалось би, КНДР проводить іспити свої ракет саме у напрямку останньої імперії. Території островів знаходяться у зоні досяжності боєголовок агресивного сусіда. На відміну від тих же США. Одначе саме постійна “загроза” з Пхеньяну дає змогу Японії нарешті розпочати відновлювати повноцінні Збройні сили. Право на їх наявність було втрачено після поразки у Другій Світовій війні. От тільки армія японцям потрібна зовсім не через існування КНДР. Головним суперником Японії у Східній Азії справедливо вважають Китай. Хоча це вже тема для більш широкого дослідження.

Андрій Топчій