Дмитро Донцов, постмайданна Україна і  альтернативна Європа

Днями у Києві встановили меморіальну дошку Дмитру Донцову.

Ще шість років тому щось подібне видавалося фантастикою. Сьогодні – сприймається майже, як буденність.

Меморіальна дошка Донцову у центрі столиці належить до того самого ряду, що й загальноприйнятість ОУН-івського вітання “Слава Україні – Героям слава!”, встановлення на Покрову державного свята чи використання в ЗСУ маршу “Зродились ми великої години”.

Але специфіка постаті непересічного політичного теоретика, опиняючись у контексті сьогодення, наштовхує на ряд міркувань.

У радянські часи видавався збірник “Пост імені Ярослава Галана”. У ньому публікувалися матеріали антинаціоналістичного і антиклерикального спрямування. В одному з таких матеріалів Донцова було названо “бандитом пера”. Вочевидь, радянський пропагандист вклав у ці два слова найнегативніший зміст. Але вони чудово підходять для характеристики непересічного політичного мислителя.

Донцов справді був бандитом пера – тим, хто звик, сидячи за письмовим столом, порушувати правила. Був новатором, інтелектуалом, що неохоче підлаштовувався під кон’юнктуру і волів самостійно задавати тренди.

Молодий Донцов, будучи марксистом, поступово випрацював різку антиросійську позицію включно з ідеєю цілковитої незалежності України.

Цим він вигідно відрізнявся від тодішньої лівої української інтелігенції. Представники останньої, навіть якщо демонстрували певний антиросійський ресентимент, все одно мислили загальноросійськими категоріями, а їхня “антиросійськість” вкладалася у логіку лівацького бунту проти будь-якого “гніту” (Володимир Винниченко зізнавався, що після падіння монархії для української інтелігенції не існувало ніяких причин для відокремлення від Росії).

У буревій подій 1917-1920 років Донцов остаточно прощається з марксизмом й еволюціонує у бік консервативного світогляду. Все це – у той час, коли частина українських політиків навіть після першої українсько-більшовицької війни продовжувала бачити у членах РСДРП (б) своїх ідейних соратників.

У 1920-х роках Донцов суттєво спричинився до послаблення в Галичині радянофільських настроїв. В цілому у міжвоєнний період він стає натхненником нового націоналістичного руху.

У цей час необхідність побудови незалежної української держави більшістю українських політичних сил сприймається, як аксіома. Але донцовський націоналізм, як і націоналізм ОУН, цим не обмежується. Український націоналізм, до формування якого доклався Донцов, був типовою доктриною Третього Шляху, що відкидала як марксизм, так і ліберальну демократію.

Наприкінці 1930-х років Донцов починає викристалізовувати традиціоналістичну позицію. Під час Другої світової війни ця тенденція посилюється і досягає піку у повоєнний час.

Серед тез, які Донцов озвучував упродовж останніх тридцяти років свого життя, варто відзначити наступні. По-перше, що західний лібералізм і московський більшовизм, будучи світоглядно спорідненими, переслідують спільні духовні і політичні цілі. По-друге, що варто розмежовувати лібералістичний Захід і справжню Західну цивілізацію, сутність якої становлять християнство та різноманіття європейських народів. По-третє, що лібералістичний Захід не може бути дієвим союзником України у протистоянні з Москвою.

У якій саме іпостасі Донцов “повертається” у сучасну, постмайданну Україну? Виключно в іпостасі теоретика боротьби за українську незалежність та запального противника Росії. Саме по собі таке “повернення” несе позитив, бо суспільство справді потребує смислів, здатних гуртувати і мобілізувати у площині протистояння з Росією. Проте чи не забагато ми втрачаємо, сприймаючи Донцова виключно у вказаній іпостасі?

Повоєнна прозорливість Донцова – це чудовий стимул для того, аби усвідомити, що виклики для сучасної України походять не лише з боку Росії, але й з боку Заходу.

Чи є сенс боронити свій суверенітет від російської загрози, не боронячи його від крупних західних гравців? Чи вартує щось зміцнення української ідентичності без зайняття чіткої позиції стосовно мігрантського вторгнення до Європи? Зрештою, що таке національна ідентичність у світлі нинішніх ідеологічних викликів? Гендерна теорія, що входить до повістки денної сучасної форми лібералізму, заперечує навіть статеву ідентичність. Національна ідентичність у такій системі координат є позавчорашнім днем.

Донцов може стати певним мейнстрімом. На ньому можуть спекулювати далекі від націоналізму політики. Той же Петро Порошенко цитував Донцова в одному зі своїх виступів ще восени 2014 року. Але половинчастий Донцов – це замало для сучасної України.

Уже за рік після цитування Донцова, виступаючи на форумі у Мюнхені, Петро Порошенко задекларував себе прихильником глобалістського проекту, де просто немає місця ні українцям, ні європейським націям загалом. Прагнення частини європейців уберегтися перед викликами новітнього лібералізму були зведені Порошенком до образу “альтернативної Європи”. Вдаючись до грубої маніпуляції, Порошенко назвав лідером цієї “альтернативної Європи” Путіна. Це виглядало дуже незграбно, оскільки поруч сидів один із реальних промоутерів “альтернативної Європи” – польський президент Анджей Дуда, якому важко закинути щонайменші симпатії до Росії.

І Порошенко, і більша частина політикуму, і велика кількість патріотично налаштованих українців мислять у парадигмі вчорашнього дня і не хочуть бачити не те, що потенційного позитиву “альтернативної Європи”, але й самого факту назрівання значних змін.

Наприклад, днями відбулося підписання нового франко-німецького договору. Ця угода стала черговим свідченням глибокої інституційної кризи, у якій перебуває ЄС. Чи проіснує ЄС принаймні років десять – до того часу, коли, теоретично, з’явиться можливість вступу до нього України? Політики типу Порошенка не поспішають ставити це питання. Їм зручніше годувати суспільство демагогією.

Така статичність, між іншим, шкодить і справі протистояння з Росією. Надмірна ставка на дипломатичну допомогу Німеччини (державу-локомотива глобалістських тенденцій у Європі) загнала Україну у глухий кут мінських домовленостей, вийти з якого тепер дуже непросто.

Дмитра Донцова можна сміливо вважати мислителем, що готував ґрунт для постання “альтернативної Європи” (точніше справжньої Європи, Європи, що несе в собі дух справжньої Західної цивілізації). Його міркування не варто сприймати як догми чи механічно переносити на реалії сьогодення. Одначе продемонстрований Донцовим “бандитизм пера” – чудовий поштовх для стратегічного осмислення нинішньої ситуації. Без такого осмислення українці ризикують звести нанівець усі досягнення, здобуті дорогою ціню у протистоянні з Москвою.

Ігор Загребельний