Порошенко і помісна Церква: між зрадою та перемогою

Церковна акція Петра Порошенко поки що відзначається середнім успіхом.

Її суперечливість додатково ускладнюється діаметрально протилежними коментарями в інформаційному просторі.

Такі коментарі були особливо виразними у суботу, 15 грудня. Соцмережі того дня переповнювалися дописами у стилі “зрада” та “перемога”. За багатьма ними, особливо найбільш примітивними, стояли добре відомі нам “боти” порошенківські та тимошенківські.

Перші з усіх сил намагалися підкреслити значення об’єднавчого собору, а також виставити Порошенка, як живого національного героя. Другі навпаки применшували значення церковних процесів і поливали Порошенка брудом.

Правда знаходиться десь посередині.

Насамперед потрібно визнати: процеси, пов’язані зі створенням помісної православної Церкви не є суто релігійними. Політичне і суто релігійне у них перемішані дуже тісно і подекуди грубо. Навіть народні збори на Софіївській площі, що проходили під час собору, були більше схожими на політичний мітинг, ніж на релігійних захід.

Із заполітизованим характером церковних процесів варто змиритися. Адже йдеться про дуже важливу річ – зменшення російського впливу на Україну.

Саме тому є невиправданою стратегія тих противників Порошенка, які, намагаючись за будь-якої нагоди полити брудом чинного Президента, висміюють справді важливі для України кроки по створенні єдиної помісної православної Церкви.

Щоправда, Порошенку можна дорікати за недбалість, продемонстровану ним у процесі підготовки до об’єднавчого собору. Через цю недбалість більша частина УПЦ МП лишилася за бортом об’єднавчого процесу.

На недоліки у церковній політиці Порошенка вказують аналітики. Так, філософ і релігійний оглядач Едуард Юрченко зауважив:

“Розкол не подолали. Від УПЦ МП було присутньо аж два митрополита. Це не подолання розколу, це зміна акцентів в ньому. Така ситуація – провал влади. За соціологічними даними, більше половини вірних УПЦ МП проти автокефалії нічого не мають. Щодо єпископату, то опорою проросійських сил в ньому були і є морально слабкі кадри, яких було
легко взяти під контроль”.

На думку Юрченка, Порошенко мав приділяти більше уваги індивідуальній роботі з ієрархами УПЦ МП.

Утім, потрібно визнати, що щось – це краще, ніж нічого. Те, що спромігся зробити Порошенко, усе ж є значним здобутком.

Інша справа – часткові успіхи на церковній ниві не звільняються Порошенка від відповідальності за низку промахів упродовж п’яти років президентства. Сума цих промахів ставить серйозний знак питання над успішністю піар-заходів, до яких він почав вдаватися перед виборами.

Окремо слід згадати побоювання стосовно того, що новостворена Церква буде надмірно залежною від світської влади.

У консервативному сегменті соцмереж уже висловлюються побоювання з того приводу, що влада тиснутиме на Церкву, стримуючи її від протидії “гендерним ініціативам”. Сам Порошенко, проводячи церковну кампанію і заграючи з консервативною риторикою, водночас не відмовляється від свого “гендерного курсу”. Тому є підстави вважати, що такі побоювання не є безпідставними.

Нинішні події є черговою нагодою пересвідчитися, що суспільні процеси не завжди можна однозначно зарахувати до “зради” або “перемоги”. Реальність не чорно-біла. І її потрібно аналізувати, не піддаючись надмірним емоціям і уникаючи примітивних спрощень.

Євген Третяк